В чотирнадцятому році, коли почалась війна на Донбасі, я пережив дивний страх, бо здавалося, що сам ту війну й накликав. Відчуття було хоч коротким, а сильним, аж уявлялось — ось зараз прийдуть і скажуть: "Це ти зробив!"
Причина тієї химери ось яка. За кілька літ перед тим, я необережно прочитав у мережі відгук на свої колонки, де є ностальгія за втраченим раєм. Якийсь хлопець із Донецька коментував: мовляв, автор колонок — з тих дебілів, які, тільки лиш зуміють з д р и с н у т и зі свого хутора, зразу починають його оплакувати. Отак це було сказано — несправедливо, по-городянськи зверхньо й черство, без співчуття до вигнанців із зникаючого світу.
В уяві я не раз дискутував з тим хлопцем. А іноді молився: Боже, зроби так, щоб він, хоч ненадовго, на собі відчув, що таке втрата свого місця на землі.
Зараз воно звучить страшно, але ж тоді я мав на увазі зовсім не війну, бо весь мій досвід втрат належав до мирних часів. От, наприклад, на північ од нас лежав у полях хутір Бурти — маленьке чудо, створене немов не людьми, а природою, як ото буває зграйка пролісків або грибів у траві. Весною сімдесят сьомого той хутір знесли як неперспективний, а люди розсіялись хто куди. У мого брата Вітьки була дівчина звідти, й він її втратив — чи не через те, що вона перестала бути звідти, перестала належати до того маленького чуда. Брат до смерті носив на лівій руці її витатуйоване ім'я — Olga.
Ота моя давня молитва була молитвою відчаю, й не вірилось, що вона дійде до адресата, оскільки Бог тоді ще був поблажливим до великих міст і байдужим до малих хуторів. Тепер усе інакше: великі міста заздрять малим хуторам, в які важче влучити з неба. А наші дискусії з тим хлопцем самі собою затихли, бо тепер кожен має свій досвід втрат.
2 
1
Коментарі