Колись у Леоніда Глібова вирвалось геніально-простодушне: "Ах, почему я не Виктор Гюго!" Тут є по-дитячому справжній відчай. Я дуже люблю цю фразу, час од часу вона стає зовсім близькою мені. Бо коли б хто знав, як іноді хочеться стати кимось не тим, ким ти є, і вийти за межу власної одноманітної серйозності.
От кортить бути, наприклад, блогером Віталієм Чепіногою — легким, дотепним, іронічним. Його тексти жінка часто мені цитує вголос, щасливо й захоплено, от нехай би й мене так цитували. Недавно один такий день трапився, що я сказав собі: ось візьму й стану таким, як цей хлопець. І вже воно якось так безповоротно було сказано. А день якраз ішов до вечора, сонце десь пропало, небо облягли хмари, настали сутінки. І так безвітряно, аж ні травинка не ворушиться, і все показує на те, що скоро вдарить гроза. Оскільки я вже вирішив, ким далі бути, то дозволив собі подивитись на це, доки ще остаточно не став іншою людиною.
Перші краплі впали безшумно й нізвідки, наче з'явилися не з неба, а проступили знизу крізь асфальт. Злива почалася швидко, довелося сховатись під жерстяним козирком ближньої майстерні. Звідси додому — метрів сто, зовсім нічого. Але тепер цю відстань було вже важко подолати — так, як ото ненароком опинився в церкві й звідти непросто вийти, доки не закінчилася служба, хоч ніхто тебе й не тримає. Я стояв, слухав грім і дивився на дощові потоки, що на тлі навколишніх дерев здавалися прозоро-зеленими. Не скажу, що плакав, хоч і годилось би заплакати — було ж уже очевидно, що мої недавні плани стати іншим пішли прахом. Бо цей дощ — одне з тих явищ, перед лицем яких я втрачаю словесну дотепність і легкість. Просто хочу бути тут — доки цей дощ є. Не факт, що я правильно цього хочу. Зате факт, що не вмію нічого іншого.
5 
1
Коментарі
1