Стоячи в тісному вагоні метро, я читав суботню "Газету по-українськи", з картинкою: президент цілує прем"єрку.

А навпроти сиділи дві дівчини, одна на руках у другої. Розглядати їх незручно, бо близько. А от вони дивилися на мене знизу й сміялися. Та, що тримала другу на руках, каже:

— Диви, Оксанко! Він, придурок, читає — наче понімає шось!

У неї м"який полтавський суржик, а слово "придурок" звучить необразливо, ще неясно — чому.

— Нє, читає! А що йому не скажи — він тільки киває й каже "Да!"

У мене добра пам"ять на дівчат

Тут усе — про мене, і я отак киваю. Але як вона про це знає? У мене добра пам"ять на дівчат. Боковим зором видно лиш вилицю й округлу щоку, й того досить, щоб знати: бачу її вперше. Цікаво, що про тебе думають дівчата, коли не знають, що ти їх чуєш.

І враз ніби справді перестав чути. Бо дівчина перейшла на іншу мову, турецьку. Вона так само дивилася сюди, але я вже розумів — не на мене. З-за моєї спини з"явилася хлоп"яча смаглява рука й погладила щоку Оксани. А та, що говорила по-турецьки, упівока визирала з-за Оксаниного плеча — краєчок хитрої полтавської мордочки.

Я відступив і побачив позаду двох молодих турків, до того нечутних. Це про одного з них казали, що він, придурок, читає, а він просто розглядав картинку. Я заважав їм стояти до дівчат ближче, але вони нічим себе не видали. Мабуть, у них так заведено: якщо старший дядько читає газету впоперек твоєї дороги, нічого не вдієш.

Вони скоро вийшли, усі четверо, а шкода, бо з ними було добре. А ще добре, що я тоді промовчав, бо справді тепер мав би вигляд придурка, а так — просто дядько, який читав газету.

×