Є речі давні, а пам'ятаєш — як учора. Вони здаються важливішими, ніж те, що є сьогодні. 1 вересня 1969 року наш дев'ятий клас на великій перерві грав у футбола. Я стояв на воротах — туди ставили тих, хто більш нічого не вмів. Це були північні ворота, недалеко од хвіртки, що вела на вулицю, якою я ходив до школи.
Стою на воротах, і бачу, як від школи до хвіртки йде мати. У неї то був останній день у школі, де мати робила аж од війни й тепер вийшла на пенсію. Йшла собі так, наче нічого не сталось, а воно — сталося. Зараз я старший, ніж вона тоді, й добре це розумію. Розумів і тоді, але тоді до жалю примішувалося ще й відчуття свободи. Бо коли твоя мати вчителька — мусиш поводитись не як усі. Одразу донесуть, і їй буде соромно перед колегами за те, що ти десь побився чи заліз у клас через вікно.
Від школи до хвіртки йде мати
От вона йде краєм футбольного поля й на ходу переказує мені те, що чула по радіо: в Лівії революція. Капітан Каддафі скинув короля. "О, лівійці! У відповідь на сподівання, що переповнюють ваші серця, ми скинули цей реакційний режим!"
Вона знала, що мені це сподобається. Бо ми жили в країні, де все було добре, і ніхто не говорив по радіо таких чудових слів ("О, лівійці!"). А їх іноді хотілося почути.
І ось я їх почув, і вперше запідозрив, що свобода — це також втрата і самотність.
Того дня добре бралися м'ячі. А якщо пропускались — то так, щоб ніхто не бачив жалю чи розпачу.
Здається неправильним те, що робиться тепер у Лівії. Каддафі — старий полковник, якого хочуть банально вбити. Хоч правильніше було б звернутися до нього по радіо з такими словами: "О, хоробрий капітане Каддафі! Спасибі тобі за те, що ти колись подав нам приклад. Знаючи, що згодом інші молоді капітани захочуть зробити те саме з тобою".
2 
1
Коментарі
18