На одній вулиці, яку я люблю, колись жило чимало великих людей. Я тоді думав, що великі люди живуть десь не тут. А все одно ті, про кого кажу, були видатні, й на декого хотілося бути схожим.
Це важко переживати. Це не те, що кажеш собі: от виросту і стану схожим на таких-то. Тут не виростеш, бо, скажімо, один із них — молодший од мене на два роки. Але — зроду безстрашний, от у чім річ. Якось я бився з ним і переміг, та це не допомогло мені стати ним. І чим далі — то складніше. У дев"ятому класі він розбився на батьковому мотоциклі. Їхав із братом. Брат убився. Я тоді зрозумів, що ніколи не буду ним. Бо не зможу бути таким безстрашним, щоб не боятися за брата. А він таки був великим. Бо й після того не боявся мотоцикла й ганяв як оглашенний. Я разів зо два їздив із ним — щоб відчути, як воно.
Не так давно він загинув — від ножа.
А жив там ще один, на якого хотілося бути схожим. Та ми й були схожі — циганисті, носаті, ходили однаково. Схожі — а різні. На нього старші дівчата озиралися. Він гостріше відчував печаль світу, не те, що я. Коли наставала весна чи осінь, і на ставку поособливому кричали гуси — він втрачав спокій, міг од печалі набити комусь фізіономію або просто напитися.
На нього старші дівчата озиралися
А пізніше трапилося так, що він був десь в мєстах не столь отдальонних, а я чогось зайшов до їхнього двору. Там поралася його баба, яку я раніше бачив тільки здалеку. Він її любив і розказував, що вона замість слова "канікули" каже — "канюкини". І я собі думав, що баба смішна та й годі. І от зайшов до двору, вона побачила мене і рясно заплакала. Та й каже:
— Це ти, а я думала — Микола, ви такі похожі!
Ой, коли це було. Недавно він умер — од горілки, бо так і не навчився спокійно переживати початок осені, весни та інших тривожних пір року.
2 
1
Коментарі
7