Аллах створив наш світ із туману. Таке я вичитав колись у одного середньовічного кримськотатарського поета-суфія. Не ручаюсь за точність цитати, але ця фраза мені дуже подобається. Окрім сказаного, тут прихована й ще одна, невисловлена істина: світ іноді ховається від тебе назад, у туман. Ховається — щоб ти не забував, із чого він створений. На, подивись. У такі дні все втрачає свою радість і своє значення й колір, ні навколо, ні в тобі самому нічого не відбувається й ніщо не тримає в собі ніякого смислу і нічого не обіцяє. І небо зовсім порожнє, бо новий місяць ще не народився.
От у такий день ідеш і бачиш, що на краю тротуару виткнувся малий кущик деревію. Він росте так просто, що це неможливо розказати як чудо. А воно і є чудо: щось таке, що проявилося тобі з непроглядності світу й ніби сказало: "Тримайся, я тут!" Ця зустріч здається такою важливою, що не дивишся на той кущик довго, щоб не стати смішним ні собі, ні деревієві. Кивнеш йому і йдеш далі, хоч і знаєш, що це було дано тобі тільки на сьогодні, а завтра буде щось інше — якщо буде.
Усе отаке — наївні одкровення, зіткані з нічого, одначе, саме на них усе й тримається. От іще недавно було: бачив дятла. Завжди думав, що вони залітають тільки в старі сади, де під корою повно хробаків і є чим поживитися. А в мене ж сад молодий, а я вже — ні, і це трохи сумно, бо хто його зна, коли діждуся тут своїх дятлів. А він узяв і сам прилетів. Сів на абрикосу. Вона цього літа вперше вродила, я ще й не знаю, яка на смак. А він зірвав один плід і з'їв собі любісінько. І чогось так було гарно, що він це зробив при мені, і що це ж, виходить, я для нього посадив ту абрикосу, і хочеться думати, що він знає про це.
3 
1
Коментарі