Коли весною дощ — це тривожніше, ніж восени. Після квітневих дощів швидко вилазить на світ трава. І ти, можливо, несвідомо переймаєшся ростом тієї трави, а їй же непросто пробиватися крізь темінь землі — це так само, як проростають зуби у кошенят чи щенят, і вони не знаходять собі місця.
Колись мені подобалося гуляти під весняним дощем. У ті часи була одна дівчина, яка мені подобалась, а я боявся підійти й не вмів просто поговорити. А той дощ зближував мене з нею. Під дощем, саме квітневим, мені уявлялося, що от я йду повз їхню хату, що вікнами на дорогу. І тут дощ починає лити як із відра. І я підходжу до вікна, ховаюся під стріхою й стою там, і це цілком природно, бо йде дощ і мені нема де сховатися. Вона, може, й не вийде, й не треба, бо я настільки од неї далекий, що з мене досить, як вона знатиме, що я тут.
Навіть це мені ні разу не вдалося, але дуже реально уявлялося під дощем.
Я їй розказав про це років через 30.
Нє, ну ненормальний, правда ж?
І вона розказала мені іншу історію з тих самих часів. Там було те саме вікно од дороги, і стріха та сама, і весна — тільки хлопець інший. Я добре знав його — зовсім тихий, і не подумаєш нічого такого. А історія ось яка. Він підійшов до того вікна ввечері, коли в хаті вже всі полягали спати. І ось що він зробив: знайшов під стріхою вудку, просунув у вікно довге вудилище, тихенько доторкнувся точно до цієї дівчини й розбудив її.
— Нє, ну ненормальний, правда ж? — каже вона.
Я мовчу. Думаю, він якраз нормальний. Неймовірно інше — як він у повній темряві зумів знайти кінцем вудилища саме її — там же спали й інші люди. Це схоже на те, як проростає трава — саме туди, куди їй треба.
Він умів це краще за мене. Хоча ми обидва так і не дійшли до неї.
2 
1
Коментарі
14