Цьогорічну відпустку, як і чимало літ перед тим, я провів у такому місці, де багато дерев і мало людей. Тобто їх там трохи є — звичне коло знайомих облич, щоденного споглядання яких тобі досить для щастя. Інших майже нема. А якщо хтось туди зайде раз на півроку, то це подія. А якщо при тому ще скаже на прощання, мовляв, "ну, я ще якось до вас загляну", то в це так мало віриться, що баба Катя каже навздогін ласкаво-уїдливо:
— Ага, загляне він — собаці під хвіст!
Отак воно там. Я звик до цього й звик нормально повертатися звідти. Але цього року при поверненні сталася дивовижна річ: я геть забув, що десь є інші люди. Їхав від Миргорода до Києва й розглядав дерева вздовж траси. Їх там, мабуть, сотні тисяч. Але ця кількість не набридала й не пригнічувала, не сприймалася, як натовп. Я легко міг бачити кожне дерево окремо й дивувався, як вони розумно живуть, як уміють розташувати себе в навколишньому просторі.
Дівчата вміють бути схожими на дерева
Доїхавши до Києва, пересів на метро й тільки тут зрозумів, що зовсім забув про інших людей. А тут їх стало враз багато — порівняно з тим місцем, звідки я приїхав. І я дивився на них так, що декотрі аж занепокоїлись і, мабуть, думали: чого цей старий пень до нас так придивляється? А я не міг утриматися від розглядання, бо всі вони здавалися смішними, недолугими й навіть потворними. Вони всі були невідомо нащо. Серед них не знайшлося нікого, хто хоч трохи був би схожий на дерево. Хіба що дівчата, й то не всі, уміють бути схожими на дерева своєю природою й поведінкою. Зрештою, саме дівчата й примирили мене з новою дійсністю. Доїхавши до кінця, я вже менше думав про це. За півгодини все ввійшло у звичну колію.
Але тепер я думаю: коли все було нормально — коли я забув про інших людей чи тоді, коли звик до того, що вони є?
5 
1
Коментарі
7