Літо чотирнадцятого року, яким би воно не було драматичним і непередбачуваним, зостається в пам'яті як останнє літо старих наївних надій і звичних ілюзій, вироблених попереднім досвідом розміреного життя. Хоч того літа вже збили малайзійський боїнг над Донбасом, хоч вже стався Іловайськ — а ота інерція сподівань ще жила в багатьох з нас. Згадую, як сам думав тоді: ось минає літо, а там настане 1 вересня, й усе втихне, й стріляти перестануть, бо дітям же треба сідати за парти.
Якби зараз про таке комусь розказав — засміяли б, а воно ж було, і всерйоз у це вірилось.
Звідки бралась та віра в чудо, що неодмінно станеться десь між серпнем і вереснем? Я, скажімо, вперше ясно відчув це перед сьомим класом, десь о такій порі, як оце тепер, коли літо вступає в свою зрілість, коли наливаються яблука, густішають запахи, а сіно стає сіном. В цей час гостро відчуваєш заразом і минущість літа, й те нове й важливе, що прийде за ним. Наприклад, ти побачиш дівчат, яких не бачив три місяці. І це буде чудо. А ще нам почнуть викладати хімію. А я чогось думав, що хімія — це про те саме, про що й літо, про фантастичне сполучення кольорів і ароматів, про секрет утворення бджолами меду з гірких квіток полину, і з якої причини в одних дівчат очі сірі, а в других карі.
Як згодом виявилося, хімія — це морока з валентністю елементів і абстрактними математичними формулами. А все одно передчуття чуда нікуди не поділося. Часто наше щастя — якраз в отаких самообманах. Може, тепер воно трохи по-іншому — залежно од того, в кого який досвід. Ті, хто в чотирнадцятому році були першокласниками, зараз закінчують школу. А ті, хто були тоді семикласниками, воюють на фронті. У них свої надії й ілюзії — можливо, не прив'язані до чисел календаря.
2 
1
Коментарі