У мене чудні взаємини з романом Харукі Муракамі "Полювання на овець". Його герой вирушає в засипані снігом безлюдні краї, де з'являється людина-вівця, і самотній герой протистоїть невідомій загрозі, що ховається в порожнечі. Колись я взяв книжку з собою, коли їхав майже в таке саме пустельне місце. Читав пізніми вечорами в хаті, що стоїть сама, і гектарів на 100 навколо ніхто більше не живе. Завдяки цьому читання було коктейлем насолоди й страху. Втім, я скоро забув подробиці. Повернувся назад, а Муракамі залишив там. Минув час, я знову туди поїхав, і ще раз, як уперше, прочитав роман, і дивувався його вигадливості — й знову скоро все забув. Це мене насторожило, почав шукати причину — і дещо згадав. Чому, коли читав, виходити у двір вночі було не страшно, а навпаки, так, наче у дворі затишніше? Здається, знайшов відповідь аж оце тепер, коли прожив там останні два тижні грудня, в звичній компанії: десяток курей, порося, цап із козою, двоє котів, кудлатий пес і їхня добра хазяйка. Кілька разів на день нас об'єднував ритуал взаємної турботи: дати зерна курям, буряків — поросяті, сіна і води — козам, внести до хати дров і затопити грубку. Цей простий ритуал на ділі дуже сильний. Ось чому, мабуть, Муракамі й витіснявся з пам'яті, хоч ніби й читався в підходящому місці. Але тісна спорідненість живих істот робила те місце не пустельним — доки ми всі там є.
Одначе, дещо втішне у нас знайдеться й для Муракамі. Цей грудень був теплий, сніг випав аж перед Новим роком. Почався вночі. А вранці, на білому тлі чітко вимальовувалися гілки нашого саду. Перед порогом, на старій яблуні висіло двоє живих жовто-зелених яблук.
2 
1
Коментарі