Кілька днів тому, вранці, мені сама собою вимовилася фраза: "Лейтенант Сатартдинов Рустам Мратшаєвич". Аж дивно, де це взялося. Я вже літ 30 з гаком не згадував, що він Мратшаєвич.

Був у нашому батальйоні такий лейтенантик, роками молодший за декого з нас. Як ми розмовляли про дівчат, йому було цікаво, але часом він червонів і натягав картуза на очі, як Піночет. Сам він — із казанських татар, красивий, схожий на дівчину. Його, як молодого, часто ставили начальником караулу. Вночі в караулі ми, хто вільний і не спить, грали в таку гру: розробляли план, як силами танкового батальйону взяти Мінськ. Чому Мінськ? Бо багато хто з нас був звідти родом. І це близько, якихось 70 кілометрів, наші танки, якщо по шосе, могли бути там за годину. А ще ми добре знали околиці, це важливо, коли граєш у таку гру — знаєш кожен поворот дороги і кожен пень на узбіччі. Брали два варіанти шляху — через Логойськ і через Смолевичі. Чому лише Мінськ? Могли б замахнутися і на всю Білорусію, але для цього треба більше батальйону. А тут важливо, щоб із будь-якого місця танкової колони бачити всіх, і впізнавати в лице, і знати, як кого звуть.

Він червонів і натягав картуза на очі, як Піночет

Чому ми в це грали — бо до дембеля півроку й хотілося додому. А армія привчила нас не уявляти себе поза межами свого батальйону: як це йти додому без хлопців? А от чому в це грався Сатартдинов? Бо він, як офіцер, знав, як це робиться. Зрештою, ми всі були ще в тому віці, коли міста, з яких ми родом, лежали близько, але належали не нам. А Рустам був азартний, кажуть, потім звідти перейшов служити в морфлот під Таллінном. Якщо він і досі там, то вже, мабуть, став естонським татарином.

Чого згадався тепер? Бо час од часу все повторюється: і наші міста перестають нам належати, і додому хочеться так, наче ти в караулці.

×