Є солдатський жарт. Гукають: "Іванов!", і хтось кричить: "В армію забрали!", а той Іванов он стоїть. І казарма лягає од реготу, бо куди ж тебе заберуть, як ти вже тут?
Це смішно, бо це правда твого життя, сказана до кінця. Часом хочу, щоб це повторилось. Хоч знаю, не допоможе.
Сам я пішов в армію, щоб не бачити міста, де все нагадувало про дівчину на ім"я Тома. Її саму я рідко бачив, але так відчував — щохвилини, вдень і вночі, всюди, ніби це було не місто, а моя власна сорочка на голе тіло. Ні, гірше: місто було — як Її сорочка. Це не давало спати. Думав, хоч висплюсь в казармі.
Але було ще одне. Річ у тім, що я любив Тому, вона — іншого, а був і третій, її жених Іван, якого я ніколи не бачив. Він за півроку до того пішов у солдати. Я мав перед ним вину й хотів її позбутися в армії.
Вона щасливо вийшла заміж за іншого
Еге! У перші найтяжчі дні служби, якось після відбою, на край мого ліжка сів солдат і спитав, чи я з міста М. і чи знаю я Тому. Я кивнув. А він сказав: "Розкажи про неї, бо я Іван!". Так не буває, але ж було. Він приходив ще, і я розповідав. Це було правильно, адже він не бачив її саме ті півроку, коли я міг її бачити хоч здалеку. Після тих бесід я вдень спав на ходу. Тоді він десь домовився й нас помістили разом до санчастини як інфекційних — окрема палата! Там він слухав мене цілу добу. Й до нього дійшло: "Ти її любиш? А я думав, ти ненормальний — стільки розказувати!".
Після дембеля я покинув те місто. А він лишився. Живе з нею на одній вулиці. Вона щасливо вийшла заміж за іншого. Я не знаю, хто з нас — її кращий невідомий солдат. Зрештою, солдатам нічим не зарадиш: куди ж тебе заберуть, адже де б ти не був, а ти все одно тут.
3 
35413
Коментарі