Останнім часом у мене такий клопіт: треба заснути раніше, ніж згадаю якусь деталь краєвиду зникаючої батьківщини. Туди неможливо повернутися саме через те, що дерева чи хати зникають, а ти звик їх згадувати, наче вони ще там. І як не встигнеш заснути раніше, ніж згадаєш, тоді вже важче заснути. А не згадувати — теж погано, ніби лежиш десь зовсім ніде, а це ж ніч, а вночі хочеться бути чи почуватися вдома.
Я знайшов спосіб згадувати батьківщину так, щоб можна було при цьому заснути. Треба згадувати щось тамтешнє — але таке, щоб воно жило довше, ніж дерева, чи наші глиняні хати чи долини в полях, повні води весною.
Довше за все це живуть слова. От у нас, тобто де мене нема, кажуть: пішов здрейма. Більш ніде такого не чув. Слово вимовляється з наголосом на "е".
Здрейма — це хтозна куди Так ідуть здуру чи з п"яної голови. Може й надовго, хоч і не далеко, не те що світ за очі. Бо то — коли є усвідомлений відчай, а "здрейма" — просто так.
Довше за все живуть слова
Ще там кажуть: "А не пішов би ти поза Уманню?". Умань од нас далеко. Це явно зосталося з гайдамацьких часів, коли ходити поза Уманню було ділом смертельним. Потім це забулося, й у нас так іноді казали дівчата хлопцям, і мені казали, й то було вже не смертельно — ти міг завтра повернутися до тих самих воріт, де тобі це сказали.
А здрейма не можна послати, можна тільки самому піти.
Здрейма розлітаються гуси, як їх налякає в полі лисиця. У тім слові є справді щось гусяче — наче крик чи змах крила.
І корова може піти здрейма — восени надвечір, коли ще нескошені кукурудзяні поля.
Колись нашу корову, одну й ще одну, звали Малка — як наложницю князя Святослава, матір Володимира. Отже, імені тої корови було більше тисячі літ. Але то була остання корова, яку так звали.
2 
1
Коментарі
5