Хочеш цибульки

 

Дрібні втрати переживаються гостріше й довше, аніж втрати великі. Це, мабуть, правильно, бо хто б довго витримав переживати щось більше?

Одна така історія пов"язана у мене з армією. Наш учбовий батальйон стояв у Мінську. У військовому містечку, окрім нас, було сім батальйонів. Цю ораву годував харчоблок, розташований посеред території. Ми часто ходили в наряди, на кухню і в караул, поперемінно.

Була середина літа. Я стояв у караулі. Добре, як стоїш десь біля огорожі, людей бачиш. А тут трапився найгірший пост. Маршрут лежав по периметру харчоблоку, де ти — на очах у начальства, та й запахи з кухні дражнять. А тоді дуже хотілося їсти. То не голод, а чудовий собачий апетит, що загострював тобі нюх, і ти чув, де що печеться, вариться чи просто так собі лежить.

І от я кружляю коло харчоблоку, й охоплює нетерпіння, бо звідти вже пахне нарізаним хлібом, а до обіду ще години зо дві. Йду повз вікно кухні, а там стоїть солдатик із нашої роти, він у кухонному наряді. Його прізвище Бугай, він малий і тендітний, як для білоруса — дуже смуглявий, бо — із кримських татар, що осіли тут колись. Але таки білорус, і моє прізвище вимовляв так: "Жажера".

Йду повз вікно кухні, а там стоїть Бугай

Караульний не може розмовляти зі сторонніми, й про всяк випадок ми цього дотримувалися, бо хто зна, звідки тут виткнеться замполіт чи ще якась зараза.

І от Бугай із вікна дивиться на мене й раптом каже фразу — найдомашнішу, яка лиш може бути, але для цього місця несподівану:

— Жажера, хочаш цибулькі?

І привітно простягає з вікна обчищену цибулину.

І чогось так розсердила ця надто домашня фраза, й те, що як же ти це візьмеш, коли тебе видно звідси аж до штабу? І я мовчки одвернувся й пішов собі далі. А треба було взяти. Бо й досі іноді хочу тієї цибулини — як нічого в світі іншого.

×