Хемінгуей

Один мій шкільний учитель вимовляв прізвище Хемінгуея так: Хемінгуй. І дивився на нас хитро й невинно. Мовляв, я ж не винен, що його так звуть. Думаю, він сам вважав це дивним. То був учитель історії, в його лекції цій темі приділялася одна фраза — ну, є в Америці такий прогресивний письменник.

Все дешево: кава з молоком, кавказькі "огурчики" і смажена риба хек

Я тоді якраз прочитав те, що було в нашій бібліотеці — "За рікою, в затінку дерев" і "Свято, що завжди з тобою". В цій останній книжці Хемінгуей згадує, що коли він жив у Парижі, то писав свої оповідання за мармуровим столиком у кафе. Невдовзі я поїхав учитися до Києва. Тоді, на початку 1970-х, на розі Великої Житомирської вулиці й Львівської площі, де тепер стирчить недобудований корпус театрального університету, стояло кафе-кулінарія. Такий собі старий будиночок, вмонтований у кут вулиці, немов ніс невеликого корабля. Там усе дешево: кава "ячмінний колос" з молоком, кавказькі "огурчики" і смажена риба хек. Долівка посипана тирсою. А головне — там стояли столики "під мармур". Я собі думав, що вони саме такі, за якими працював Хемінгуей, та в отакому самому кафе. За тих щасливих часів думалося, що слова в усьому світі означають одне й те саме. Тобто, якщо це зветься кафе, то воно однакове і в Києві, і в Парижі. Правда, важко уявлялося, як він там писав — бо ті столики завжди були залиті кавою "ячмінний колос" та всіяні неприбраними скелетами хека. Але Хемінгуеєві я вірив: раз у нього сказано, що так було — значить, було. Мабуть, він справді сміливий мужик: писав у такому бардаку й не звертав уваги на те, як люди на нього озираються. Я так не зміг би.

За багато років, коли в нас з'явилися кафе, в яких справді можна навіть щось писати, я відчув деяке розчарування. Бо в такому комфорті й дурень писатиме, не те що тоді — за часів, коли старий Хем був кумиром нашої молодості.

×