Недавно, царство йому небесне, вмер один зовсім ще не старий чоловік. Я його дуже мало знав, та й бачив усього один раз, і недовго, так що й не можу тепер сказати, який він був з лиця.
Якось давно, літ двадцять чи й більше тому, ми заїхали до нього в гості на різдвяні свята. Зима тоді стояла морозна й сніжна, а місцевість там нерівна, горби й долини, і через те здалеку здавалось, що покрівля хати лежить просто на снігу, хоч зблизька воно й не так.
А в хаті чисто й тепло, і на столі тісно од наїдків, як і годиться на Різдво в доброго хазяїна, і свіжа самогонка пахне гостро й невинно, мов гарячий хліб.
Кажу ж — не знав того чоловіка й не встиг пізнати ближче. А тепер от він мені все згадується, з тих пір, як сказали, що нема вже його. І згадується якось не сам по собі, а ніби через своє хазяйство, через живність, сховану на зиму в хлівах, де відчувалась невидима присутність корови, поросят, кролів, курей і гусей. Це той патріархальний, економічно-наївний спосіб господарювання, коли чоловік живе одним життям зі своєю скотиною й птицею, і ще не відомо, хто тут кому насправді служить і хто кого з'їсть, ти їх чи вони тебе. І всі всіх люблять. Тоді ще отаких хазяїнів було більше, аніж бізнесменів. Бізнесмен — це інше, це людина, що є окремо від живності. Мабуть, їхній час настав. Отак дивишся — людей із коровами поменшало, а всякого молока напридумували багато й продається його скільки хочеш. І де воно береться, Бог його зна.
Той чоловік умер щасливо: просто ліг спати й не прокинувся. А он уже підходить весна, на гніздах сидять задумливі гуси, значить, скоро вилупляться гусенята — жовті або оливково-зеленкуваті.
Коментарі