Колись давно був у мене старший приятель, який при хлопцях не признавався в приятельстві — саме через те, що старший. А коли нікого поруч не було, ми дружили. Пасли вдвох корів за річкою. Там цілий день було весело, він імпровізував вірші. Пам"ятаю уривок поеми, де когось "прив"язалі к столбє" і "надавалі по лбє". От якраз не "к столбу" й не "по лбу", тому й досі не забулося.

А одного разу він зробив дивовижну річ. На тому березі, де ми пасли корів, росло багато трави гусячої лапки. У неї довгі тонкі темно-червоні пагони, й він сплів з тих пагонів упряж для коня. Й навіть вуздечку прикрасив кількома жовтими квітками тієї гусячої лапки. Чудесна була упряж, тільки що для малого коня, такого на зріст, як собака.

Те чудо він оддав мені, щоб ніхто в нього в руках не побачив, бо упряж належала до тих речей, які не варто було показувати хлопцям-ровесникам. Так само, як і дружбу зі мною.

Я був щасливий. А де та упряж потім поділася — не знаю. Мабуть, зав"яла до наступного ранку, як в"яне всяка зірвана трава.

Взял жену под руку — і на бульвар

Згодом цей мій старший приятель пішов до армії, став прапорщиком й жив у Харкові. Чому саме там? Якось одного разу він приїжджав додому і пояснював. Пояснював тою мовою, якою колись складав вірші: "Здєсь вєчєром дєлать нєчего, а там — взял жену под руку і на бульвар!"

Коли я вперше приїхав до Харкова, то мимоволі придивлявся, де тут є підходящий бульвар, на якому мій приятель міг би гуляти з жінкою. Мені уявлялося, що вони сидять собі на лавочці, навколо гуляють інші прапорщики, а він плете собі вуздечку з гусячої лапки, нікого не соромлячись, бо його там все одно ніхто не знає. Крім того, він же переодягнений у цивільне — біла теніска й білі штани.

×