Якось так вийшло, що скільки живу, а оце недавно вранці вперше бачив, як граки купаються в снігу. Аж троє, на обочині Брест-Литовського проспекту. Спочатку й не впізнав їх. Бо вони в цьому занятті були не схожі на себе – на тих, неповоротких, що ото пішки ходять у людних місцях по асфальту клишоногим перевальцем. А коли й знайдуть там щось, то не факт, що встигнуть поживитися, бо їх випередять вертляві горобці чи хитрі ворони.
Ну, такі собі провінційні дядьки в міщанському натовпі: "Га? Ага…".
Іще й оперені так, наче ті, хто носить на два розміри більший піджак. Ну – який трапився, такий і купили, другого в лавці не знайшлось.
Пиджачок – як у нас кажуть.
А тут – зовсім не та картина. Граки по-спортивному елегантно, з розгону, ковзалися пузом по снігу, а далі пірнали вглиб снігу сторч головою, як це робить водоплавна птиця в пошуках риби. Потім обтріпували себе крильми – й знов розганялися і пірнали.
Надивившись на них, ішов звідти на роботу зачарований. Бо оте їхнє купання мені – немов якась проталина в плоскому й автоматизовано-інерційному міському світі, який несе тебе за собою й не дає хоч де-небудь пірнути вглиб.
Кажуть, вони купаються отак на теплу погоду. Й звідкись же знають про те, що вона буде. Ти теж нібито відаєш про погоду – запросто, хоча б із біжучого рядка в телевізорі. Тільки ж те, що там написано – то тільки як нотні знаки. А жива погода – то як текуча музика.
І от її вони знають, так само знають і про десь близько приховану весну. Знають не з досвіду й не з календаря, а просто так, бо вони самі звідти, де все це сховано – і теплий сніг, і сама весна.
2 
1
Коментарі
1