Інколи я розмовляю з Невидимим. Для цього треба самотності й трохи чистого неба. Уперше це було кілька літ тому. Я тоді копав картоплю, зовсім сам, лишалося роботи години на дві, а хмара з-за Хорола обіцяла дощ. Як він піде — земля намокне днів на два, а у мене лиш дві години. Без мене цю роботу не зроблять, а я завтра мушу їхати. А дощ буде ось-ось, я добре знаю ці хмари з-за Хорола.

Я глянув на небо, знайшов там вікно й відчув: можу говорити. І сказав: "Дай закінчити до дощу, а я за це не битиму Твоїх комариків!" Їх там перед дощем була тьма, кусючі, як пси. Я платив кров"ю: комарі пили її досхочу, а я тримав слово й не чіпав їх. Неймовірно, але Невидимий дав скінчити роботу: хмара висіла за Хоролом, поки я не викопав останню картоплину. А коли біг до хати, линуло як із відра. Я зроду не бачив такого рясного дощу!

Чому я так рідко буваю розумним і водночас щасливим

Отже, я знаю, як це має бути: потрібна самотність, шматочок неба, й щоб не було заздалегідь задуманих запитань і прохань. Усі вони мають виникнути тут-таки, самі собою. І ще треба бути готовим, а це вдається не завжди.

От недавно встав я рано. Всі ще сплять, я йду на кухню, бачу над містом промите небо, й відчуваю: можна говорити з Невидимим. Я зрадів і заплакав, і запитання виникло одразу дуже важливе: "Скажи, чому я так рідко буваю розумним і водночас щасливим?" І тут Він каже: "Цигарку — викинь!" Я аж відчув тире між двома сказаними словами. Їх вимовлено так, як ото сержант-дембель, не розтискаючи губів, каже: "Р-рота — стій!" Я озирнувся — справді, за спиною в правій руці тримаю запалену сигарету. Затягнувся димом, не підіймаючи очей до неба, бо знав: сьогодні мені вже нічого не буде сказано.

×