Голос води

Одна з перших прикмет весни — ночі стали темні. Взимку, хоч і місяця може не бути на небі, одначе сніг лежить і робить ніч світлою. А тепер снігу вже немає, от і темно. І в тій темряві щось відбувається, ворушиться. Проростає й потроху пробивається поміж торішнього листя перша трава. Вона ще зовсім не густа. І через те вдень на вигляд така, як ото зеленкуватий туман при самій землі. А вночі тільки чуєш, як вона росте невидимо. Бо в такі ночі все невидиме. Ну хіба що натрапиш зблизька на кущ верболозу, а на ньому вже є котики. От вони можуть ледь-ледь світитися в темряві. Їм для цього вистачає небесного світла, відбитого від зірок. Хоч здається, що то власне світло верболозового цвіту. А ще здається, що те світло тепле. Бо ти ж знаєш, що на дотик ті котики такі самі, як живе котяче тіло, коли воно спить.

Я здавна любив гуляти всередині таких ночей. Бо в них ще є дещо таке, що скоро стане неможливим, коли весна постаршає й стане іншою. Це — перетікання води, якої теж не видно, і тим несподіваніше її почути. Буває й не подумаєш, що то вода. А так, ніби якась пташка прокинулася серед ночі й тихо собі заспівала. Річ у тім, що в мене на батьківщині нахил землі малий, майже непомітний. І через те всяка вода в нас тиха. Навіть весняні струмки течуть в океан мовчки. І тільки коло греблі, там, де дорога на Лозовий Яр, можна весною почути голос талої води. Вона перетікає з нашого ставка на той бік і плавно тече між городами й очеретами далі на Сотниче.

Дивна річ — дівчата, які мені подобалися, всі жили над отакою тихою водою, тут чи в інших місцях. Із невідомих причин мені завжди здавалося, що з такою дівчиною, кожною з них, можна прожити ціле життя. Звісно, перевірити це можна лише один раз.

×