Цього тижня на розпечену землю впав перший дощ, а потім устав легкий теплий туман і запахло так, наче тут запарюють трав'яний чай. До цього дощу було ще літо, та й сам він був зовсім літній, а от у тих запахах вчувалась меланхолійна нотка мокрої мертвої трави. Під осінь цей запах звучатиме всюди, а тепер — це тільки одна нотка в концерті запахів, та й вона скоро вивітриться, й знов запахне літом. Але після цього дощу таки щось змінилось, переламалось, наче десь хтось комусь сказав, що більше не прийде.
Хтозна, звідки в теплому трав'яному тумані взялися ці слова. Може, їх чую тільки я, і то через те, що в ранньому дитинстві в мене був один вредний приятель. Так от він, коли ми сварилися за якусь дрібницю, любив таке сказати: "А от я піду і більше не прийду!". І справді йшов додому, і я тоді ненавидів його вицвілі фіолетові штани, що повільно віддалялися в напрямку їхнього двору. А це всього метрів за сорок — отже, насправді він нікуди не подінеться, його можна буде бачити в тому дворі, скільки хочеш. Але ота його фраза сильніша за очевидність. Найгірше, що на неї неможливо відповісти. Ні, є один варіант: "Ну й іди собі!". Одначе, я ніколи не вмів так сказати. Та в цій відповіді й нема того драматизму, що схований у противній фразі мого приятеля.
Щось подібне ще довго здається нестерпним, вже в інших ситуаціях. А потім непомітно перестаєш цього боятися. Але це вже аж тоді, коли в твоєму житті набирається багато людей, які справді більше ніколи не прийдуть, а ти навіть не помітив, коли їх не стало. А та фраза час од часу повертається тобі, як от тепер, коли вона виринула з теплого літнього туману, і в ній знову є те, що й завжди було — ти це чуєш, а не знаєш, як відповісти.
2 
1
Коментарі
7