Мій юний друг Юрик — теоретик-любитель, як воно в молодості буває тимчасово, але ця фаза у нього затягнулась. Я колишній практик, а тепер (сподіваюся, що тимчасово) — також теоретик. В обох нас ця фаза вочевидь затягнулась. Але нам добре разом, у нас повне взаєморозуміння. От він питає: "Як ви гадаєте, любов — її треба шукати чи чекати?". Я повчально (сам собі дивуюся, що знаю таке) відповідаю: ні, це нероздільно, бо ти ж не копійку на долівці шукаєш, а щось шукаєш у своїй власній душі — потрібний тобі образ, настрій, мелодію. Отже, шукання — в чеканні, а чекання — це шукання. Отак.
І тут він ошелешує своїм практицизмом:
— А якщо пошукати в Інтернеті?!
— Бачиш, Юрику, у мене інший ресурс пошуку! — кажу поважно, але ж мені стає цікаво, й я питаю: "А багато їх там?".
— Достобіса!
— І що?
— Вони мені не відповідають!
Як ви гадаєте, любов — її треба шукати чи чекати?
— А ти не будь таким серйозним. Вони розумних бояться.
Він подумав, згадав щось, і спитав знову: "А скажіть, можна когось назавжди викинути зі свого життя?". Слово "викинути" він, з нерекомендованою серйозністю, підкреслив.
— Ні. Що було, то було, куди його викинеш? І не намагайся!
Я гадав, він знову скаже: "А через Інтернет?". Але він сказав тільки: "Ото біда!".
Ех, мабуть, треба було відповісти, що викинути — запросто можна, й він би повірив, і йому було б легше. Він мені дуже вірить, бо я все таки колишній практик.
Він сумує недовго. Питає: "А який у вас ресурс?".
Мене захоплено зненацька. Але я відповідаю швидко: "Нюх, Юрику!". Й одразу згадую, як пахнуть їхні голови весною. Бо справді, те, що було, нікуди не подінеш. Навіть запах.
2 
1
Коментарі