Фантоми

Коли перших пів року, літо й осінь, прожив у своїй хаті, серед своїх трав і дерев, таких, що росли й на землі, яку необережно покинув у юності — мені було дуже гарно на душі, наче повернув собі покинуте.

Перезимував не тут, а тепер ось знов тут оселився. Однак, торішні враження повернулися не зовсім такими, як торік. До них підмішувалося щось невловимо тривожне. Звідки воно? Почав приглядатися. А воно як миша або риба — є, а не видно. І ховається десь не в дворі, а за ворітьми. Й проявляється так, що я інколи чую не те, що чую. Припустімо, серед ясного неба десь далеко загримить грім. Мене питають: "О, ти чув?" А я не чув грому. Точніше, замість нього почув, що десь близько проторохтів по нерівній дорозі віз, запряжений двома кіньми. А головне — це не здалося мені чимось чудним чи неправдоподібним. Ну, може, дід Юрченко проїхав, хоч це йому вже років 100 — якби живий був.

Або так само — в берегах коротко озветься не своїм голосом бензопилка й замовкне, а мені наче то теля плаче, прив'язане на вигоні, додому надвечір проситься.

Ось через те й печально. Я спробував відновити тут пейзаж своєї юності, з усією повнотою. Так, щоб гірко пахли ще вологі поколоті вербові дрова й свіжоскошена трава. Й це мені вдалося аж настільки, що звуки, які долітають сюди ззовні, означають те, що вони колись означали в тому, покинутому, світі. А насправді означають тільки те, що ти перестарався, обманув сам себе — бо нічого не повертається таким, як було.

Знайшов собі розраду в тому, щоб подивитися на щось таке, чого завтра вже не буде. Це кущик козельців, що вже одцвіли й тепер їхні голови схожі на кульбабові, тільки уп'ятеро більші. Вони гарні й удень, а кращі — вночі, коли зійде повний місяць, а завтра їх обіб'є дощ або розвіє вітер.

×