Ось приклад елементарної катастрофи: коли зачепишся штаньми за огорожу й висиш. Відчепити сам себе не можеш, а ти ж обирав для перелазу таке місце, де люди мало ходять, і тепер тобі здається, що ніхто ніколи тебе звідси не зніме, до кінця світу.
Потім розумнішаєш і чогось подібного більше не трапляється. Бувають катастрофи серйозніші — одначе, не такі елементарно-безвихідні.
Але інколи знов повертаються катастрофи елементарні.
Якось недавно я стояв біля метро вранці й пив каву. Підійшла дівчина й спитала, як пройти на таку-то вулицю, номер будинку такий-то. Нібито нема нічого простішого. Це метрів 300 звідси. Туди є три дороги. Можна піти спершу ліворуч, потім звернути праворуч. Можна — спершу праворуч, потім ліворуч. А можна — по діагоналі, повз маленьку церкву, через двір, але це довше пояснювати, якщо людина стороння.
Там багато різних дівчат, а її імені я не знаю
Отже, я показав перший шлях. Але забув сказати, що там треба повернути праворуч. Коли згадав, дівчина була вже далеченько. Мені стало соромно, і я пішов їй навздогін. Вона йшла швидко, а мені заважала кава в одній руці, газета в другій. Покликати, щоб зупинилася? Там багато різних дівчат, а її імені не знаю. Мобільний телефон? У мене він є, і в неї є, але я не знаю її номера. Попросити когось, щоб наздогнав її? Ні, це зовсім дурдом.
Мене охопив дивний відчай. І тут я зупинився. Що таке? Вона дійде, там нема де заблукати.
Але чому мені ця ситуація здалася раптом безвихідною?
А ось чому: номер, який вона назвала — то номер дому, в якому я живу. Отже, я ніби підсвідомо рушив тим самим шляхом, що й дівчина — але ж сам собі показав дорогу неправильно. Це якраз і була елементарна катастрофа, яких із дорослими людьми не трапляється — а саме через те вони здаються ще страшнішими, ніж колись.
3 
1
Коментарі
12