Колись я думав, що джміль — то чоловік бджоли.
На це прямо й очевидно вказувало багато що. От, наприклад, явна спорідненість і співзвучність у коренях їхніх імен — такий низький звук чує самотній пастух у полі. Такий звук робить вітер у горлечку порожньої пляшки з-під молока. Зближувало їх і те, що вони робили одну роботу, і кусались однаково.
Та й сама їхня зовнішня неоднаковість була якась природно-взаємна — як у курки й півня чи як у дядька й тітки. Вона вдягнена простенько, по-хатньому, часто вся у квітковому пилку, мов у борошні. А він — товстий, у чорному светрику в смужку: біле, жовте чи червоне.
Вони личили одне одному.
У них і діти тоді були — є такі маленькі польові джмелики, менші за бджіл, от я й думав, що то джмеленята, тільки схожі більше на матір, аніж на батька.
Це було так давно, що зовсім забулося, а коли ось згадалося — то принесло радість новизни і ясності існування. І зовсім не соромно за наївність своїх тодішніх уявлень і припущень. Більше соромно якраз за уявлення і припущення пізніші, ті, що базувалися на знаннях чи на вірі у факти, закони і правила. От тільки світ од того всього не став ані кращим, ані розумнішим.
У мене зараз сесія зі студентами. Інколи під вечір, ближче до ночі, думаєш: ну хто ти такий, щоб виправляти їхні помилки, якщо то помилки, і вказувати на їхні дурниці, якщо то справді дурниці? Може, нехай зостається все як є — хлопцям буде що згадати потім, коли подорослішають і порозумнішають.
От тільки одна біда: вони не роблять власних помилок і дурних припущень — усе передирають з інтернету, разом із чужими помилками, базованими на сумнівних правилах.
Передирають і дивуються — що ж тут не так?!
Коментарі
1