З наближенням осені стаєш терпимішим до тих, хто живе поруч і з ким ти ціле літо уточнював межі життєвого простору. Скажімо, один павук регулярно розвішував свою розкішну павутину на виході з веранди. Скільки б йому не нагадували, що сюдою люди ходять і тую павутину рватимуть. Він, було, кудись перебрався, а це ось ізнов прийшов. Думаю: а, нехай, умістимось, скільки тут нам обом зосталось до осені?
Тим часом роблю двері на мансарді, бо скоро завіють північно-західні вітри й видуватимуть звідси все тепло.
А трохи вище, над проймою тих моїх дверей, працюють шершні. Вони теж придумали собі двері, за якими зимуватимуть. Матеріал, з якого вони це роблять, схожий на пергаментно-бурий обгортковий папір, у якому колись, до епохи поліетилену, продавалося все — халва, тюлька й карамель-подушечки.
Ну, це шершням воно так уявляється, що то їхні двері, а насправді — то моє слухове вікно. Що поробиш, я ним тепер не користуюся. А от шершні ціле літо до хати залітали, і вдень, і ввечері, на світло — якраз тудою, де я оце майструю. І ми не раз травмували одне одного — сусіди є сусіди. І ніхто не поступався місцем.
А тепер от я брязкаю своїми інструментами просто коло їхнього гнізда — що вони скажуть? А мені саме знадобилося орудувати стамескою. Вдарив по ній молотком, може, разів п'ять — аж стіна завібрувала. І від шершнів прилетів один — великий, красивий і страшний, розвідник чи охоронець. Я завмер. Він облетів мене дуже зблизька — аж в очі війнуло од його крил. Так собака обнюхує людину. Й хто його зна — вкусить чи ні. Не вкусив. Полетів назад і більше не вертався. Мабуть, доповів своїм: мовляв, нічого страшного, просто чоловік, як і ми, робить собі двері на осінь.
2 
1
Коментарі