Два солдати

Серед багатьох колишніх солдатів, яких я знав, були двоє, що останнім часом згадуються мені в парі, вдвох, хоч вони й не знали один одного.

Перший був генерал із зіркою Героя, льотчик-бомбардувальник. Ми з ним якось лежали в лікарні разом. Воювати він почав 1944-го, але багато встиг. Авіація Червоної армії тоді вже цілковито господарювала в повітрі, він вилітав, як дозволяла погода, часто, іноді по кілька разів на день, і бомбив скупчення живої сили противника та його густонаселені міста.

Цей чоловік на диво добре зберігся, був якимось по-хлопчачому світлим, розповідав здебільшого про невоєнні подробиці війни. Приміром, якщо ти звечора трохи перебрав із хлопцями, треба вранці в кабіні літака одягти на кілька хвилин кисневу маску, й голова вже не болить перед вильотом.

Я запитав, як йому вдалося там зберегти душу. Він відповів:

— Дякувати Богу, я воював не в піхоті, а в бомбардувальній авіації, отже, не бачив нікого з убитих мною.

Іншого солдата я знав давніше, він жив неподалік, мав троє чудових дітей, я з ними приятелював. Аж дивно, що ці діти вдалися веселі й привітні — бо їхній батько був зовсім не такий. Високий, весь чорний і абсолютно мовчазний. Не пам'ятаю, щоб він сказав хоч слово. Навіть вітався лише кивком голови, наче йому важко сказати "Здрастуйте!" На свята, як-от День перемоги, не ходив.

Пізніше я дізнався: він служив кулеметником в заградітєльном  отрядє. Отже, своїх убитих бачив багато й зблизька.

Чого ці двоє солдатів згадуються мені в парі? Бо, чим далі живеш, тим очевидніше, що твоє грішне минуле тільки отак і згадується: або зовсім мовчки, або так, ніби Бог дав тобі не бачити всі наслідки прожитого.

×