Захотів їсти й зайшов у підземний перехід, де є печена картопля.
Там майже порожньо. Беру картоплю й краєм ока бачу, що на ближньому столику сидить горобець. Коли стрічаю їх десь під землею, в метро чи отак, потім до вечора голова болить: думаю, як вони звідти виберуться.
Щоб не думати про це, одвернувся й пішов зі своєю картоплею в протилежний кінець залу. Тільки вмостився — й горобець тут. Він, значить, стежив, куди я піду. І тепер сидів на сусідньому столику, на відстані простягнутої руки.
Наскільки я на тім розуміюся, то була горобчиха — бо без шапочки й без галстука, як носять їхні хлопці.
Ну, нехай горобчиха. Вона уважно дивилася, як розламується картоплина. Кажу:
— Посидь. Воно гаряче. Прохолоне — будемо обідати.
Й подмухав на картоплину.
Він стежив, куди я піду
Не хотілося, щоб вона зараз полетіла. Треба сказати ще щось, після чого баришня не втече, а залишиться, бо їй буде цікаво. Щось отаке:
— Ти така мала й гарна, що я тебе посадив би в пасмо волосся над вухом однієї моєї знайомої, яка любить птахів, ви б личили одна одній. Хочеш?
Вона слухала. Картопля прочахла. Я простягнув на долоні три шматочки. Горобчиха сіла мені на палець — залоскотало. Чудо тривало чверть секунди. Птаха вхопила найбільший шматок і полетіла — значить, десь у неї є діти.
Але головне от що. Я завжди був упевнений, що в тому підземному переході тільки два виходи, й обидва — далеко від оцього картопляного кафе. Але вона полетіла кудись зовсім в інший бік.
Я встав і пішов поглянути — що там.
А там, зовсім близько, був ще один вихід, про який я нічого не знав, хоч буваю тут вже стільки років, скільки горобці, мабуть, не живуть.
Коментарі
27