Довжина кризи

 

Мій небіж Любчик, уже тепер другокласник, сказав:

— У першому класі я пережив душевну кризу. Це коли мені на перерві заліпили сніжкою в обличчя, а особливо в носа!

— І довга була криза?

— Довга! Від першої перерви аж до п"ятого уроку. Значить, це трапилось у вівторок. Бо в понеділок у нас чотири уроки.

Цей діалог виник у нас без жодної причини, сам собою, як усе важливе й справжнє. І в словах Любчика був весь механізм протікання щасливого довгого часу — від першої перерви до п"ятого уроку, із тим уточненням, що криза підкралася саме у вівторок, а не якогось іншого дня.

Я вдячний Любчикові за цю рідкісну мить, коли потрапляєш на оту хвилю довгих часових вимірів, які потім забуваються, й треба великих зусиль, щоб знову їх згадати. А в тих вимірах не тільки криза, а й щастя триває довго.

Ми із Гришею побачили махаона

Мені захотілося в ту мить згадати яке-небудь довге щастя — і воно згадалося. Це коли ми з моїм приятелем Гришею побачили махаона. Ішли стежкою через Андріянів город і зустріли його. Ми ще не знали, що він зветься махаон, але він був дивовижний — великий, ажурні крила, жовте із чорним. Він нікуди не летів, а просто танцював над нами, то вище, то нижче. Ми намагалися збити його моїм картузом — рудим, вельветовим, який я потім носив аж до сьомого класу, а це діялося в третьому. Цей азарт ловлення махаона справді тривав так довго, що тепер бачиться як зупинений час. Махаон не дав себе впіймати, і добре, бо тепер би я про це жалкував, як про все, інше, що впіймалося потім.

Я цього ніколи не забував, але рідко вдається це згадати саме так, як воно було. Це не згадаєш коли завгодно — треба, щоб хтось допоміг відновити систему координат, хтось, хто на тім знається, бо сам ще живе у вимірах довгого часу.

×