Перед грозою в навколишній природі змінюється акустика — десь отак само буває, коли з головою занурюєшся під воду, хоч і неглибоко, при самій поверхні, а всі голоси ззовні звучать вже нетутешньо.
А тепер ось і голоси притаїлися, хіба що зозуля озветься — гулко, тривожно й коротко, наче побачила щось страшне й їй перехопило горло.
То був перший за цю весну справжній дощ із грозою, і не хотілося пропускати його.
Він почався ввечері, чи, точніше сказати, він прийшов замість вечора, і трохи раніше вечора, й сутінки швидко подвоїлися, й одразу перейшли в ніч.
Дощ удався рясний і краплистий, покрівля хати гуділа під ним, немов десь далеко пробігав безкінечний табун коней — не наближувався і не віддалявся, а просто біг і біг.
Час од часу я виходив на балкон — послухати грозу зблизька. Балкон обернений до озерця, невидимого за вербами в темряві. Окрім грому й шуму дощу — більше нічиїх голосів. І сичі мовчали, балакучі тут вечорами, жаби — й ті замовкли, поховалися.
І ось у лозах за озерцем заспівав соловей. А далі ще й ще, хоч дощ і не переставав. Неймовірно, як той соловей це робить під таким водоспадом. Знаю те місце — там нема де сховатися. Мабуть же, мокрий весь. А бач — співає, і голос якийсь дуже співзвучний цьому дощу, прохолодний і вологий, і при тім незмінний, бо він у солов'я такий самий вологий і в ясні місячні ночі.
Це було чудо, і радість, і заразом — печаль. Бо я не зміг згадати, чи чув коли-небудь за своє довге життя солов'я під дощем. Якщо й чув — то так давно, що вже й забув. От і сумно, бо, щоб таке забути, це ж скільки весен довелося бездарно пропустити повз себе непочутими, без солов'їв у дощах — мабуть, п'ятдесят, не менше.
5 
1
Коментарі
1