Останній місяць літа я провів над річкою Хоролом, в однім місці, яке дуже люблю, але щоразу по-новому звикаю до нього. Кожного року це відбувається неоднаково. Тут мені має бути поданий якийсь особливий знак. Він означає, що мене тут помічено. Той знак подають несподівано, але одразу вгадуєш, що це саме він. Однак я завжди боюсь, що не встигну одержати цей знак, а вже доведеться їхати звідси.
Цього року було так, що там за місяць випало тільки три дощі. Один — такий, як треба, класичний, вечірній, із громом і блискавкою. Другий — сонячний дощ, теплий і рясний. І третій — я такого ніколи ще не бачив, це був місячний дощ. Сонячний дощ усі знають, як воно, а місячний — зовсім інакше. Хоч це нібито те ж саме, тобто дощ при ясному небі, але його — не видно.
Було так. Уночі я стояв і дивився, як при місячному світлі юний кіт Леопольд грається яблуком. Леопольда для зручності звуть Льопиком. І от цей Льопик грався яблуком, що звисало з гілки низько над стежкою. Кіт перестарався: гілка спружинила й яблуко впало на стежку. Кіт злякався й утік.
В останній вечір я рубав дрова
Але саме в ту мить, коли одірвалося яблуко, щось сталося навколо. Почувся якийсь дивний шум. Я підняв голову — й мені на обличчя впали краплі невидимого дощу, а місяць світив так само ясно.
Це тривало всього півхвилини. Але в таких випадках завжди знаєш, що це було призначено тобі. І що це ще раз обізветься до тебе, але якось інакше.
Й воно обізвалося. В останній перед від"їздом вечір я рубав дрова. Стемніло, я сів на пеньок покурити — доки зійде місяць. Він зійшов хвилин через десять. Я встав і взявся за топорище. За ті десять хвилин воно змокло від роси. Це означало, що останній вечір літа був уже вчора й мені справді пора їхати звідси.
2 
1
Коментарі
4