На світі є кілька місць, де, мабуть, зосталось багато мене. І те, чим я є тепер, менше, ніж те, що є там. Інакше важко пояснити, з якої причини туди хочеться. Ні, "хочеться" — не зовсім точно сказано, бо буває, що опиняєшся там ще до того, як устигнеш усвідомлено захотіти.
І це щось не зовсім таке, як уява, а майже фізичне повернення в часі назад, хоч і ненадовго.
Одне з таких місць — у верхів'ї річечки, якої вже нема. Там вона несподівано розширювалась, утворюючи щось подібне до невеликого озера, те місце й зараз зветься Кругле.
Туди можна було дістатися двома шляхами.
По-перше, по воді, якщо вдасться позичити човен у діда Юрченка. Той шлях довший, зате екзотичніший, бо хоч береги там невисокі, а ти все одно нижче, немов схований тими берегами. Там особливо гарно вночі, коли пливеш крізь табуни гусей, що ночують на воді й сонно озиваються до тебе. Тудою я добирався рідше з дівчатами, частіше із братом або сам.
А коротший шлях — це польова дорога поза колгоспним курником. Я бував на тій дорозі різними способами — пішки, в кузові машини, на тракторі, на велосипеді, на возі, верхи на коні. Словом, так часто, що маю підстави думати: мене там зосталось таки багато.
Чудо тієї дороги (і тієї, що по воді) було простим: усього за півтора кілометра ти добирався до Круглого і бачив його. Іншого способу побачити — не існувало. Бо місцевість там у нас плоска. І те, що десь в інших краях можна угледіти оддалік, з якогось горба, тут не давалося очам отак просто — до нього можна було тільки підійти зблизька, аж тоді побачиш.
Ота дорога поза курником — неабияка мені загадка, бо на світі є немало місць, утоптаних мною набагато інтенсивніше, однак, мене там не зосталось.
А може, в тім і нема ніякого секрету, просто хочеться назад, додому, ото й усе.
2 
1
Коментарі
1