Якось я одержав поштою пакет: спогади про чоловіка, причетного до створення атомної бомби. Все суконно, без живих подробиць. Але і автор мемуарів, і той атомник — родом з наших країв, а це неабищо, якщо ти вже не живеш там.
Я зателефонував авторові. Відповів жлобуватий хлопець, спитав, чого треба й сказав комусь:
— Дєда, тєбя! — а затим озвався скрипучий голос мемуариста. Я пояснив, що мало подробиць, і він запросив до себе, бо вже не ходить нікуди.
Приходжу. Там посуд і книги, що були модні літ 40 тому, а посередині — дідок. У нього недавно вмерла жінка, родом теж із наших країв. Йому бракує її. Ось чому, гадаю, він писав ці мемуари — бо приємне тепер все, що звідти.
І ще одне я зрозумів. Дідок усе життя служив у НКВД, тому й мемуари отакі: з книжок списано історію створення бомби, й у тім "брав активну участь наш славний земляк, з яким я разом виріс, а в листопаді 1943 року бачився з ним у рідному селі, будучи там у відпустці після поранення в руку".
У нього недавно вмерла жінка
Отже, вони разом ходили до дівчат і служили в одному відомстві, якого я не люблю. Але ж він бачив наші краї, коли мене там ще не було. Цікаво: тебе ще нема на світі, а там вже щось їли, щось пили.
Дідок зізнався, що з другом пив самогонку, закусювали капустою. Далі перескочив у кінець відпустки, як кіньми добирався до Яготина, а там восени дорога — не вилізеш, ви ж знаєте!
Знаю, бо ще застав її. Тепер там асфальт і кущуваті верби по полю.
Дідок сказав, що вони з другом багато говорили. А про що? Кліпає очима:
— Забув! Ви ж понімаєте, нам не можна було!
Йому й самому хотілося згадати. Казав: згадає — зателефонує. І більше не озвався. Мабуть, помер. Може, й згадав щось, але за довголітньою звичкою розучився розказувати про найважливіше.
2 
1
Коментарі
4