У мене є приятель, до якого треба звикнути. Я звик. Бо знаю його давно — ще як він був школярем. Тоді мене дуже цікавила його мама. А його цікавив я, бо був щойно з армії й у мені лишалося щось сержантське.
Так ось, до цього мого приятеля треба звикнути. Він особливий. Розумний, але я так і не переконав його піти в університет. Бо він любить думати, а там, каже, на те нема часу — треба дбати про екзамени. Він працює, здається, десь шофером, заробляє мало, але не хоче звідти йти, бо там до нього добре ставляться. Це інший його пунктик: люди мусять добре ставитися одне до одного. Гадаю, через те мій приятель досі нежонатий.
АББА половину гонорару взяла грішми, а решту гарбузовим насінням
Недавно ми з ним та іншими моїми приятелями їхали в машині. До цих теж треба звикнути. Я звик. Хоча вони зовсім інші. Для них також важливо думати, але — про щось конкретне. Вони — подружжя.
Їдемо ми їхньою машиною. Хазяйка пригощає гарбузовим насінням. Мій приятель дякує і раптом робить те, до чого треба звикнути. Він бере насіння й каже: "А до речі, коли до нас приїжджала АББА..." Далі велика пауза. Усі мовчать, бо цікаво: чому тут "до речі" АББА? Нарешті він пояснив: АББА тоді взяла гонорар — половину грішми, а решту гарбузовим насінням. Он як. Уявляєте? У машині повисла гнітюча тиша. Я шкурою відчував, що оті мої приятелі зараз думають, чи не хочемо їх пограбувати. Бо сказано ж конкретно: гроші.
Коли ми з ним вийшли з машини, він каже: "Дивно, чому вони всю дорогу мовчали? Адже, їдучи в машині, прийнято підтримувати бесіду, правда?" Еге ж. Добре, що ми приятелі. А якби ні? Або десь не тут? Україна велика, і в ній повно місць, де до тебе не звикли.
5 
1
Коментарі