Пʼятниця, 23 грудня 2005 17:38
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Добре, що не десь

 

У мене є приятель, до якого треба звикнути. Я звик. Бо знаю його давно — ще як він був школярем. Тоді мене дуже цікавила його мама. А його цікавив я, бо був щойно з армії й у мені лишалося щось сержантське.

Так ось, до цього мого приятеля треба звикнути. Він особливий. Розумний, але я так і не переконав його піти в університет. Бо він любить думати, а там, каже, на те нема часу — треба дбати про екзамени. Він працює, здається, десь шофером, заробляє мало, але не хоче звідти йти, бо там до нього добре ставляться. Це інший його пунктик: люди мусять добре ставитися одне до одного. Гадаю, через те мій приятель досі нежонатий.

АББА половину гонорару взяла грішми, а решту гарбузовим насінням

Недавно ми з ним та іншими моїми приятелями їхали в машині. До цих теж треба звикнути. Я звик. Хоча вони зовсім інші. Для них також важливо думати, але — про щось конкретне. Вони — подружжя.

Їдемо ми їхньою машиною. Хазяйка пригощає гарбузовим насінням. Мій приятель дякує і раптом робить те, до чого треба звикнути. Він бере насіння й каже: "А до речі, коли до нас приїжджала АББА..." Далі велика пауза. Усі мовчать, бо цікаво: чому тут "до речі" АББА? Нарешті він пояснив: АББА тоді взяла гонорар — половину грішми, а решту гарбузовим насінням. Он як. Уявляєте? У машині повисла гнітюча тиша. Я шкурою відчував, що оті мої приятелі зараз думають, чи не хочемо їх пограбувати. Бо сказано ж конкретно: гроші.

Коли ми з ним вийшли з машини, він каже: "Дивно, чому вони всю дорогу мовчали? Адже, їдучи в машині, прийнято підтримувати бесіду, правда?" Еге ж. Добре, що ми приятелі. А якби ні? Або десь не тут? Україна велика, і в ній повно місць, де до тебе не звикли.

Зараз ви читаєте новину «Добре, що не десь». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода