Трапляються такі начебто вікна, одчинені туди, де нас ще нема, а колись будемо, і вже зараз хочеться краєм ока глянути, як воно там.
Ось — найпростіше. Йду на роботу повз одну установу, де перед входом лежать мішки з піском, ще з перших днів великої війни. Мішки подекуди порозривалися і звідти буйно виткнулася конюшина, вже й зацвіла. І на якусь частку секунди ти опиняєшся там, де все вже позаду, й на піщаних брустверах, звідси аж до моря, проросла трава.
А недавно зі мною трапилась і зовсім гарна пригода з того самого розряду. Стою біля супермаркету, курю. Ясний сонячний день. Перед маркетом припарковані кілька десятків глянцево-чистеньких автомобілів. А людей чогось не видно — ні душі. Тільки зліва, звідти, де сховався придорожній базарчик із городиною й фруктами, наближається дівчина. Йде повільно, бо в руках торба з жовтогарячими абрикосами. Дівчина невеличка, смаглява, на ній сандалії, такі легкі, що аж невидимі, а ще — дуже білі й дуже широкі штани, що їх би вистачило на трьох таких дівчат, як оце вона. І думаєш собі — на чому вони там держаться, отакі широкі штани.
Дівчина при ходьбі ставить праву ногу трохи циркулем — мабуть, через те, що торба важка, однак, ця клишоногість тільки додає дівчині шарму, як і зачіска, немов у мультяшного Мауглі.
Ну, отака вся — серйозна й трохи смішна, і хочеться дивитись на неї довго.
Вона порівнялася з припаркованими машинами й пішла вздовж ряду. Яка ж у неї машина? Мабуть, біла? Ні, в самому кінці стояла стара пом'ята "Нива", камуфляжної масті. Той, хто сидів усередині (видно було силует, теж у камуфляжі), з якоїсь причини не вийшов і не допоміг дівчині. Вона поставила абрикоси в багажник і сіла за кермо.
Що то було? Хоч не можу довести, а знаю: таким буде перший день після війни.
Коментарі