Щовечора після роботи, спускаючись ескалатором униз на станції метро Шулявська, я бачу кілька десятків дівчат, що підіймаються зустрічним ескалатором угору. Це курсанти якогось військового училища. Усі в камуфляжній уніформі, в коротких чоботях, на голові берети або шапки — якщо зима. Стандартна армійська одежина в кожної з них дивовижно індивідуалізована, й доки рухається ескалатор, навіть не встигаєш роздивитись, як у кого з-під беретика випущено чолочку або як звисає пасмо над вухом.
У мене через плече — така сама польова сумка, як у кожної з них. Це ще з тих часів, як сам носив уніформу, правда, зовсім іншу. Я не знаю, як ставитися до тих дівчат і щоразу переживаю цілий вихор змішаних відчуттів. Дівчата явно щось порушують і ламають у світобудові, до якої я звик. В усьому цьому — щось не те і не так, але не одразу зрозуміло, що саме. Почуваюся — немов усе, що досі здавалося важливим, тепер втратило значення. Ці дівчата дуже гарні, й у тім є переконливість, але це переконливість не армії і не війни, а чогось іншого, не менш тривожного. Це так, наче вже якась війна відбулася, а ти цього не помітив, але бачиш, що все змінилось, ніде не видно жодного солдата, з яким би можна поговорити як зі своїм.
Наче вже війна відбулася, а ти цього не помітив
І ще одне. Армія, як на мене, — це якраз віддаленість дівчат, там ти переживаєш цю чудову драматичну віддаленість. І це, можливо, одне з найкращих переживань тієї армії, в якій я колись служив. Ми теж трохи вміли свою тодішню уніформу носити так, щоб вони на нас озиралися, оці дівчата. А от тепер ніби нас підмінили ними — і враження таке, наче ти й служив даремно, й усе інше було марно. Ідеш і бурчиш собі: "Ех, що зробили з нашою армією!".
Якби сам себе збоку почув — сміявся б, їй-Богу.
1 
1
Коментарі
12