Є одна станція метро, куди я спускаюся рідко, але придивляюся до всіх на зустрічному ескалаторі, бо кілька років тому бачив там дівчину, з якою ми колись вважалися гарною парою, й наші матері тішилися тим. І от я побачив її на ескалаторі, й вона назвала ім"я, яким мене кликали колись. Вона гукнула мене голосно, наче й не в метро, а в їхньому саду, що по сусідству з нашим, і ескалатори розвели нас, але здалося, що десь запахли їхні яблука, білий налив.

А є інша станція метро. Там я щоранку підіймаюся нагору, а назустріч часто їдуть деякі з тих дівчат, які мені колись подобалися або в мене щось із ними було — ще тоді, коли мені подобалися старші од мене дівчата. Вони дуже постаріли, і їх несе ескалатор повз мене вниз. Я ніби винний у тім, що вони постаріли. Вони мене не бачать, і я щасливий — як льотчик, що летить над розбомбленими ним містами й не зустрічається очима з тими, кого скривдив.

Не хочу бути захопленим зненацька, коли хтось із тих колишніх дівчат таки зустрінеться зі мною очима. І я готуюсь усміхнутися і помахати рукою: мовляв, дівчата, все добре, я вас упізнав і навіть не злякався!

Я вас упізнав і навіть не злякався

До цього я готовий. Та недавно мене там підстерегла таки несподіванка.

Якось я підіймався нагору не вранці, а пізніше. І ось бачу, що на зустрічному ескалаторі їде дівчина, з якою я живу вже двадцять років. Я знаю, вона ніколи не їздить сюдою. Але от вона їде і — так, як і ті — не бачить мене. Як чужа. Я знав, просто випадок привів її сюди. Але я так звик бачити на цьому ескалаторі лише тих, хто завжди їде повз мене, що бачити тут її було як катастрофа. Я вийшов нагору й одразу зателефонував їй, щоб переконатися: вона відгукнеться саме звідти, де я звик, що вона там завжди є.

×