Випав сніг, і двоє старих дядьків балакають ясно про що — про колишні зими.

Це робиться телефонічно.

— Ти ж знав діда Патрабайку? — каже Василь. — Так от, у того діда кінні санки були. Не ті, що звалися "козирок" — на тих начальство їздило, а прості, що їх звали розвальнями. Він їх увечері під ворітьми ставив, а коня випрягав.

Я зразу згадую і вечір серед зими, і дідів двір, а саней не бачив там ніколи, й вони не хочуть згадуватися. Може, вони й стояли там тільки один вечір?

— А хіба ти з нами не катався на тих ­санях?

Кажу, що ні.

— Ну да, ти ж, мабуть, уроки вчив. А ми в глиняшнику, у Журавля за городом, на тих санях спускалися з хлопцями з вашого кутка.

От якраз хлопці уявляються добре, їх там тільки в одній хаті жило восьмеро братів, я їх знав, бо з ними ріс, то був такий табун живої дикої сили, колись бачив, як вони билися з чужими братами — то страшне, а кінні санки вони могли легко підняти на гору, щоб усією масою своїх тіл знов упасти вниз, у глиняшник.

І так якось за душу зачепило, що не був там шістдесят років тому. Може, справді уроки вчив — а той вечір прожили без мене. І все думав — яким би козирем одігратися. А коли телефон Василя знов обізвався, спитав:

— А ти знав Таню, онуку діда Патрабайки?

Каже, що ні.

Ну от — один-один.

Вона жила в Гребінці й діда навідувала наїздами, отож, хтось її знав, а хтось ні. А глянуть було на що. Смаглява, а очі темно-сині. Й мовчазна суміш доступності й недосяжності, що не давала спокою. Це співмірно з тим, як летиш з гори на санях, а потім довго не спиться. Якось я провів її до вищезгаданих воріт і аж до сінешніх дверей, яких давно вже нема. Далі вона не пустила. Тепер цим можна й похвалитися. Хоч може, мій козир і слабший, бо Василь же її не бачив, і йому нема про що жалкувати.

×