Минулої неділі вийшов із дому, сказав, що вернуся за півгодини. А прийшов години через три й не міг пояснити, де був довго. А от де — ходив купувати новорічні листівки. Вже літ 15 нікому їх не надсилав, а це захотілося. Думав, що воно просто робиться.
У неділю пошта зачинена, тож ходив по кіосках. Та не в тім причина довгої подорожі. За першим заходом не вибрав нічого. Бо шукав листівок — як давніше, а не цих, де вже є готовий текст, бери й підписуй. Потім ще довго думав, скільки їх треба. Як вирушав із дому, уявлялось багато добрих людей, яким було б приємно одержати від мене вітання. Й згадав, що в цій компанії є кілька тих, хто вже помер, хоч і мало уявлявся покійником. А щодо інших — не пам'ятаю їхніх поштових адрес. Колись знав, потім стало не треба, бо їхні телефонні номери є в пам'яті мобільника. Зрештою, визначився, вийшло 10. Якийсь час ще думав, чи не стривожаться ці люди, отримавши од мене раптом привітання через 15 років перерви. Після цього зробив друге коло по кіосках.
Тепер інший клопіт: вибрати 10 різних листівок. Це здавалося важливим, наче ці люди, отримавши мої листівки, зберуться разом, піднімуть їх над головами й сміятимуться з мене, що я всім надіслав однакові листівки. Хоч це й навряд, бо живуть же далеченько одне від одного. Отже, брав не 10 листівок за раз, а — 10 по одній.
І ще якийсь час пішов на те, щоб уявити, як мої листівки дійдуть. Це найприємніше. День тої неділі був трохи туманний, із мокрим снігом і ранніми сутінками. Уявлялось, як у дворі загавкає собака, там подивляться у вікно й скажуть, що, мабуть, поштарка приходила, й підуть до поштової скриньки, прибитої до старої верби коло воріт, і дістануть звідти моє привітання, і вже аж у хаті побачать, що то — од мене.
2 
1
Коментарі
14