Нещодавно був на посиденьках в однім домі, де є діти. Вони пищали, лазили у нас по ногах під столом і перекидали фужери. Хтось сказав, що й ми такі були.
Справді, перекинутий фужер мені дещо нагадав. Була така баба, Тетяна Василівна, музейниця. Вона забрала для Яготинського музею нашого старого "Кобзаря", де мене інтригував рядок "У бога за дверима лежала сокира". Я думав, що більш не побачу того вірша. Й прозвав її: Та-баба-у-якої-є-наш-вірш-про-сокиру.
Вона говорила російською, що було чудно тоді, отож хотілося якось звернути на себе увагу такої баби. Якось вони сиділи з моєю матір"ю у дворі на траві. Я хотів зацікавити бабу собою: начепив на дротину банку з-під фарби, налиту водою, й крутив над головою. Банка зірвалася, бабу всю оббризкало. Вона сказала:
— Какой дерзкий ребенок!
Мати зізналася, що не любить цю бабу
Після того я думав, що дерзкий — це той, що водою обливається.
Коли виріс, мати зізналася, що не любить цю бабу. Бо вона, як німці прийшли, а наші підняли на сільраді український прапор, казала: "Какое красивое наше жовто-блакитное знамя!" А мати росла при червоних, і вони їй були красивіші.
Я тепер думаю: Тетяна Василівна не приходила б до нас, якби мати комусь сказала про це — ще тоді. Але ж не сказала — так, ніби забула, та й годі.
Взагалі, пам"ять дивно зникає й оживає. Знайома аптекарка розказала таку історію. У її подруги батько — літ дев"яносто. Він після інсульту лежить, все чує, а мовчить, що він там думає, ніхто не зна. І раптом почав скидати з себе памперси. Як вона не просила — не помагало. Потім спересердя каже: "Оце, папа, як скинеш памперси, тебе розстріляють як врага народа, а мене посадять як дочь врага народа!". І пішла на роботу. Вернулася — памперси на місці. З тих пір він перестав їх скидати.
2 
1
Коментарі
7