З деяких пір живу в такому місці, в якому хотів жити, скільки себе знаю. Щоб у шибку зазирало листя хмелю й дикого винограду, щоб з вікна було близько видно воду й зорі, щоб зовсім поруч скрекотали сороки й жаби, а по двору в сутінках гуляв їжак. І щоб усе це було мені не в гостях, а своє. Щоб і той хміль під хатою був мною посіяний, і їжак щоб знав, що ми тут удвох живемо, а не кожен собі нарізно, бо в нашому сусідстві є трохи казки.
Коли чогось отакого довго хочеш, і от воно збулося — з тобою, окрім радості, робиться ще дещо таке, чого ти не ждав, і воно тобі самому гарне, чудне й незвичне. Це ось що: пізно ввечері ти виходиш з хати й дивишся у свої освітлені вікна знадвору. І кажеш собі: "Он там я живу!" І од цього тобі на душі так тепло й затишно, що аж не знаєш, як інакше висловити.
Можна пояснити це тим, що ти довго уявляв оцю хату збоку, і тепер, за звичкою, саме збоку хочеш бачити її. Одначе, може причина тут і глибша. Мабуть, є вроджена потреба душі — глянути збоку на те місце, де тобі живеться. Вперше я пережив це ще десь у третьому класі. Батько тоді ночами стеріг колгоспних коней. Коні стояли в сараї, за вигоном, у долині, метрів за триста од нашого двору. Я любив бувати там вечорами — коли ці коні ставали наче вже не чужі, а наші, мої. А звідти й нашу хату видно було, і як її вікна світяться — видно. І це подвійна радість твого перебування в світі — бо ось і хата, де живеш, і сарай, де живуть коні. Тобто, все, що любиш — водночас і трохи оддалік, і майже доступно.
Очевидно, отакі маленькі дози ностальгії діють як вітамін: ти покидаєш свою домівку на відстань видимості, щоб відчути і тривогу розлуки, і можливість у будь-який момент повернутися.
5 
1
Коментарі