Іноді не вмієш назвати словами те, що з тобою робиться, а воно чогось здається важливим. А трудність називання в тому, що навколишній світ наче пролітає повз тебе, в ньому нема за що зачепитися й визначити координати. І зайнятий же зранку до вечора тим чи другим ділом, і доводиш його до завершення — а тебе немає в цьому ділі, ти не зоставляєш у ньому ніяких своїх слідів. Аж зло бере: ну я ж день угробив, щоб зробити це — а де воно? От і ходиш, сам собі чужий, і порожньо в тобі, як у райцентрівському готелі, де ти хто зна для чого сидиш, і в душі сухо. А в голові крутиться чудна фраза: "Де закопані мої сльози?" — ти цих слів не придумував, вони звідкись самі собою взялися.
Мабуть, це — навіяні великим містом відчуття, хоч вони родом і не звідси, як і ти сам. В місті є ілюзія упорядкованої завершеності — і роботи, і самого існування, і якраз у цьому щось не так.
Від цього можна втекти, коли опинишся на клаптику землі, де, хоч він і малий, а робота ніколи не завершується. Просто через те, що світ тут живий, він невпинно змінюється, росте, ворушиться й змушує тебе ворушитися. Не встигнеш упоратися з переспілими вишнями, як треба щось робити з трухлявим пеньком або з гілками, що їх наламала буря. А там хміль так розрісся, що хвіртка не одчиняється, а оця верба хоче розвалити тобі хату, й треба щось придумати, щоб вам обом було добре. І отак зранку все починається спочатку, як Сізіфові клопоти.
Як збоку глянути — воно здається абсурдним. А саме в тому й радість, дуже проста, бо ти робиш те, що все життя робили твої батьки і ще давніші предки, й це єдиний спосіб приєднатися до них. А попутно відчуваєш, що твої сльози закопані десь близько. Можна й не плакати, головне — знати, що вони тут.
5 
1
Коментарі