У мене на батьківщині є одне місце, де весною швидше тане сніг і просихає земля, бо те місце трохи вище довколишнього ландшафту. Там тепер могили моїх батьків, а колись можна було косити траву корові чи грати в квача, що ми й робили з весни до осені. Згодом, як підросли, нас ще довго туди тягнуло, хоч для старих ігор ми були вже дорослі, хтось би сміявся, якби це побачив.
І от пам'ятаю одне таке літо, коли ми приходили туди ночами, при повному місяці, й гралися у схованки. Сховатись було де, бо під той час те місце заросло кущуватими молодими берестками — густими й невисокими, в ріст людини. Хтось ховався за крайніми могилами, а хтось лягав просто в траву на видному місці — щоб враз зірватися на рівні ноги перед тим, хто йде шукати. Оскільки зовсім поруч лежали наші покійні баби й діди, ми розуміли, що грати краще мовчки. Гра виходила трохи еротичною, бо в тіні тих берестків треба було ще впізнати того, кого ти знайшов, а може й доторкнутися до нього, щоб показав очі, перш ніж вискочить зі своєї схованки. Далі треба першим добігти до великого дерева коло огорожі й сказати пошепки: "Цур за Олю". Або, якщо ховався ти сам — "Цур за себе".
Треба було впізнати того, кого ти знайшов
У моїх спогадах іноді суміщається час, і здається, що ми грали в ту гру вже тоді, коли батьки лежали там, хоч насправді вони тоді ще жили на світі. Але таке суміщення робить той спогад живішим і глибшим, дивно схожим на те відчуття, коли всі вдома.
Ті берестки, де ми ховались, так і не стали великими деревами — їх вирубали, коли розчищали простір для нових могил. Тепер там лежать багато з наших батьків, і навіть дехто з нас, хоч більшість нашої братії знаходить спокій далеко звідси. А тоді нас було ще багато, і ніхто не знав, що ми в цих місцях — останнє покоління, якому досить простору, щоб грати в цю гру.
2 
1
Коментарі
1