Деякі вечори хочеться повторити, прожити знову — ще тоді, як вони не стали колишніми. Це, мабуть, означає щось зовсім протилежне, а саме — що вони ніколи не повернуться. І ти про це вже знаєш, хоч іще нічого не закінчилося.
От один такий вечір: осінь, дуже темно, вже холодно й вітряно, а вночі, може, випаде дощ. У маленькій літній кухні я варю сир. Він вариться довго й не вимагає великого клопоту. Час од часу ти його перемішуєш довгою дерев'яною ложкою й підкидаєш дров до грубки. Двоє котів сплять на лавці, добре повечерявши тим самим сиром, ще не готовим. А ти собі читаєш книжку.
В усьому цьому стільки тепла, солодкої самотності й щасливого затишку, що хочеться одночасно і тут бути, й збоку все це бачити. Отак би просто зараз вийшов і знадвору зазирнув сюди з пітьми крізь шибку на себе. Або розбудив би кота і показав йому, як він гарно спить. Смішно — а здається дуже важливим, щоб він це знав.
І книжка читається по-особливому. В хорошій книжці завжди, ще задовго до фіналу, є таке місце, доходячи до якого, відчуваєш жаль, що вона колись завершиться. Тут цей жаль помножується на меланхолійну текучість вечора. І ти намагаєшся читати повільно, не тільки текст, і не тільки очима, а й пальцями — фактуру пожовклих сторінок, оксамит старої картонної палітурки, товщину вже прочитаного й ще не прочитаного. Через те ця книжка дає тобі щось більше, ніж може дати одна книжка за один раз. Це відчуття — дуже чудне, ірраціональне, явно оманливе, але дуже бажане й дивовижно сильне — настільки, аж здається, що тобі могло б на все життя вистачити тільки однієї книжки, оцієї. Можливо, це і є те, що називається повнотою щастя.
2 
1
Коментарі
1