Трохи наче соромно згадувати про якісь втрачені дрібниці, а вони самі згадуються. Мабуть, це важливо. Бо саме з їхнього зникання все почалося. На перших порах, коли десь пропадало щось із твоїх наївних скарбів (ну, там миколаївська срібна монета або мідна трубка, з якої згодом можна було б зробити щось незвичайне), ти собі думав: ну, нехай, попереду ж іще буде всього багато. А виявилося, що саме з отих безслідно втрачених дрібниць і почався твій відлік до нульової позначки, адже все життя — це історія поступових і безповоротних втрат. Через те оті дрібниці й згадуються — як важливі.
Може, мати викинула од гріха подалі
Коли ми потрапимо в царство небесне, там, я думаю, буде все знову. Все, що ми втрачали довкола себе, доки жили — люди, мідні трубки, дерева, ландшафти, імена, слова. Тільки ж царство небесне — не музей, де все розкладено на виду. Ні, там, коли захочеш, щоб щось знову було — важливо не забути, що саме ти хочеш.
От я, наприклад, хочу знову бачити мої патрони од трьохлінійки. Де вони тепер — не знаю. Може, мати викинула од гріха подалі. А ми ці патрони колись знаходили в лозах за греблею в Сотничому. Вони лежали в землі зовсім близько під травою. Ми могли там ритися цілий день. Нам уявлялось, що це місце чийогось останнього бою. Хоча патрони були не вистріляні — отже, хтось просто викинув їх там. Зрештою, він зробив те саме, що й мати через багато років потім зробила з тими самими патронами. Він вивернув кишені галіфе й пішов берегами додому, де вже прийшли німці, бо стояв вересень сорок першого року. Він ішов і їв ожину, що її там немало росте. Може, він дійшов, куди йому треба. Якщо він тепер у царстві небесному, може йому захочеться подивитися на свої патрони — так, як цього хочеться й мені, і я зможу побачити, який він.
5 
1
Коментарі
7