Я побачив його на розі Хрещатика й Прорізної. Кинувся у вічі гордий вираз обличчя й особливе вміння носити одяг. Пальто — довге, м'яке, кольору свіжої кави з молоком. А на голові елегантна кругла шапка з біло-зеленим узором. І все так плавно, аж уявлялось, що то високий тонкий бокал, налитий по вінця густим сливовим соком. Точніше — не бокал, а його вміст, вертикально коливаючись, йде поміж натовпу.
Його шоколадне лице обрамляла кучерява борідка, з-під шапки звисали дреди.
Сплюнув в урну й рушив далі
Це була леопардова хода, така, що хрещатицькі дівчата поруч здавалися незграбними. Він нагадував вихор, що іноді гуляє по наших вулицях. На зріст такий вихор — як людина, хоч і не така повільна, як цей чоловік. Втім, він був не такий повільний, як інші люди. Бо ті гуляли, а цей — ішов.
Щоб перейти Прорізну на зелене світло, люди скупчилися. Я опинився за його спиною й побачив зблизька. Світле пальто на лопатках було в сажі чи мазуті. Отже, ночував він зовсім не в готелі. А шапка з узором виявилася кришкою коробки від Київського торта.
Він таки гарно носив цю коробку, з ризикованим перекосом на праву брову, як це колись умів робити зовсім не кожен армійський дембель.
Уява не хотіла впізнавати в ньому бомжа. Щонайменше — царя-вигнанця, правителя якоїсь маленької країни, задавленої могутніми сусідами десь у центрі Африки.
Він ішов і зазирав в урни. І робив це знов-таки по-царськи — скоса через плече, звисока. Наче не пішки йшов, а сидів на коні. Майже не зупиняючись, вихопив з урни тліючу сигарету. Дим її закучерявився вслід за ним, як це робить тільки дим найвищого сорту.
А цар сплюнув в урну й рушив далі. Він ішов на південь, у напрямку своєї недосяжної батьківщини. Ще раз зупинився біля ЦУМу, де є дзеркальна вітрина — зазирнув, щоб поправити коробку з-під торта.
2 
1
Коментарі
17