Ось недавно спитали, як мене правильно називати — паном чи товаришем. А мої очі враз якось так округлилися, наче хотіли заплакати. Ті, що питали, почали вибачатися, мовляв, ми не хотіли вас образити.
А річ не в тім. Просто, оте запитання — як правильно називати — раптом оживило в мені кілька фраз і картинок, які не згадуються самі собою. Треба, щоб їх хтось звідкись покликав.
І тепер їх ніби якраз і покликано.
Отже, моя мати була сільською вчителькою, і її величали на ім"я й по батькові. Якось вона йшла до школи нашою головною вулицею. А там весною — суцільна калюжа, місцями глибоченька. Ну, мати йде повз один двір, а коло воріт стоїть хлопчик Володька. Тепер він вже давно дядько, а тоді був крихітний шпінгалет — кирзові чоботи, вуха і кепка, і ото все. Зате голос — басовитий. От він і каже:
Моя мати була сільською вчителькою
— Бабо! Не ходіть туди, бо там води — вам буде по саму с…!
Матір це дуже розвеселило. Вона аж забула, що її неправильно називати бабою, бо вчителька ж.
А то ще був у неї в молодості учень, Коля, з післявоєнних дітей. Цей Коля потім, вже за моєї пам"яті, інколи приходив до нас підхмелений і допитувався:
— Вєра Кіриловна, нащо ви нас учили, нібито Бога нєт?
Мати дивилася на нього і сміялася. Я не міг зрозуміти, що тут смішного. Потім вона сама призналася. Коли цей Коля був ще зовсім малий, його баба дуже хвалилася ним:
— Наш Коля такий розумний! Оце накакає й каже: "Дивись, бабусю — церковця!".
Ось чому мати сміялася, коли той Коля про Бога допитувався.
Він служив на атомній субмарині, через те дуже рано полисів і помер раніше за свою вчительку. Точніше, він просто не захотів жити.
Але ще раніше вони обоє, кожен своїм умом, дійшли висновку, що Бог таки є.
2 
1
Коментарі
4