Ексклюзиви
Четвер, 07 червня 2018 15:18
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Біологічна драма

Є така дівчина Оля, з якою ми разом по сусідству виросли в селі, а тепер живемо в Києві далеко одне від одного. Так от, вона колись розказала мені одну історію. А було так: ідучи Хрещатиком, Оля побачила у сквері на Прорізній хлопців, які бесідували між собою й при цьому по-особливому жестикулювали ("Так ото махали руками, як ти це робиш!"). Оля підійшла до них і спитала, чи не знають вони такого-то, й назвала моє ім'я. Виявилося, що ті хлопці мене добре знають, бо ми з однієї компанії.

Ця історія інколи спливає в пам'яті як гіркувате нагадування про те, ким я був і ким став, якщо мене можна впізнати з чужих жестів. А мої де?

Ось і знов це згадалося, бо червень. А в червні у мене трапляється щось схоже на сезонний авітаміноз — мені нестерпно треба бачити або хоч уявляти, як зараз синіє жито у нас на городах. Тут мало ідилічного сантименту, це більше обтяжливо, бо знаєш же, що й жита по городах майже ніхто вже не сіє, й людей тих нема, які його сіяли, й хати нема, в якій Оля виросла. І од цього на душі соромно, бо все це сталося без тебе. Хоча, по правді сказать, а якби ти там був — то що змінилось би? Очевидно, наше сільське походження — драма не так соціальна, як біологічна. Бо селянин з тебе все одно ніякий, ти просто не встиг ним стати. Та вже й не станеш, бо на старість тобі хочеться, щоб твої кури й кози жили довго й умирали своєю смертю, а економічний механізм хазяйства цього не витримає. Отже, ти вже не станеш хазяїном. Одначе, оці сезонні нагадування про жито все одно непокоять тебе — так, наче кожного червня в тобі відбуваються ті самі процеси, що й у житі, яке дозріває, хоч вас і посіяно далеко одне від одного.

Зараз ви читаєте новину «Біологічна драма». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода