Було тут недавно таке, що мене розбудив власний плач. Коли плачеш уві сні, сльози шукають виходу, через те очі розплющуються й ти прокидаєшся. А саме цього й не хочеться, бо плакати уві сні приємно.
Отож я прокинувся й почув свої слова, сказані ще там, бо в сонного язик повільний, а слова були такі: "Оддайте мій листочок!".
У тому сні вітер вирвав мені з рук листок ясена, з яким я виріс. Того ясена цієї зими спиляли, отже, це снився листок, якого у нього вже не могло бути.
Я лежав і думав, що добре було б укласти життєписи деяких знайомих дерев. Чомусь усіх вражають дуби — бо довго живуть. А я знав одного дубка, який на моїх очах, всього літ за сорок, став старим дебелим дубом.
Тим часом поруч росли дві яблуні, яким він міг позаздрити. У своєму дитинстві я застав їх уже старими. Відтоді вони не змінилися. Не підростають і не всихають. Неймовірно, але так і є.
Були хробачки, які їх їли
Одна з тих яблунь рясно родила, та й досі родить. Дрібні плоди, якісь такі дивні, що вони, ще до того як упасти, запікалися на сонці, і в серпні там пахло, немов од гарячого пирога з яблуками.
Друга вічна яблуня стоїть кроків за двадцять од першої. У неї плоди — кислючі, зелені й тверді як горіхи. Утім, були хробачки, які їх їли. Ті плоди висять ще довго після листопаду. Якось весною, коли під яблунею розтанув сніг, я побачив там яблуко таке саме тверде й зелене, як і восени.
За моєї пам"яті тут вимерло немало людей і дерев — сильніших, ніж оці дві яблуні.
Якби я хотів порівняти їх з ким-небудь із нас, довелось би довго шукати. Але й без того є суттєві для обдумування речі. Тепер я часто згадую про хробачка, який харчувався тими твердими яблуками, і в нього на старість дуже боліли зуби.
2 
1
Коментарі
2