Там, де я живу останні кілька тижнів, усе заметене снігом. Коли о такій порі проїжджаєш через подібні лісостепові місця, вони здаються убого двоколірними: бура рослинність на білій підкладці, й більше ніяких барв. Одначе, якщо зупинитися на довше, все виявиться зовсім не так, і можна буде знайти всі живі кольори, за якими зимою скучили очі.
Ось мох — густо-зелений. Весь той мох умістився б у пригорщах, бо його небагато. Зате ця зелень така насичена, що її вистачило б на щось більше — на щось таке, що вгадується у хвилястому рельєфі самого моху, він нагадує зелені пагорби Африки з пташиного польоту. А ось пеньок недавно спиляної вільхи — свіжий зріз жовтогарячий, соковитий на вигляд, як середина гарбуза. Дерева, що ростуть на горизонті, — сині або ожиново-сизі. А ті дерева, що ближче, — справді бурі, хоч і тут вистачає відтінків: від антикварної бронзи у верхів'ях до стовбурів кольору старого шоколаду. Чисте червоне трапляється рідко — хіба що десь кущ калини або краплі крові на снігу, де коршун узяв нашу курку.
А от звуків і голосів тут набагато менше, бо місце малолюдне. Отож, фонотека скромна: крик півня, шум вітру, стук дятла. Буває крук на льоту щось скаже, голос у нього сильний, глибокий. Але це короткий акорд, ще не музика. І все-таки одного вечора я почув з ближнього лугу дещо особливе — дивний незнайомий голос, сумний, як у сови. Думав, то вона і є. Й скоро вловив різницю: сови не знають мелодій, а це таки ціла пісня. А голос — чисте сопрано. Хоч я його ніколи раніше не чув, а саме з голосу якось вгадалося, що то — лисиця. Так, наче вона сказала: "Це я!" Радість вгадування була не менша радості самої музики.
Тієї ночі пішов сніг — оцей, що й тепер лежить.
5 
1
Коментарі
1